Для польського та українського читача: ця стаття не звинувачення, а спроба зрозуміти історичні причини, які привели до трагедій ХХ століття. Минуле не можна змінити, але його можна зрозуміти, щоб не повторити.
Історичний контекст
Після відновлення незалежності у 1918 році Польща постала перед складним завданням: побудувати державу на території, де жили десятки національних спільнот.
На східних землях — у Галичині, на Волині, Поліссі та Холмщині — українці становили більшість населення, поруч мешкали білоруси, євреї, литовці, німці.
Варшава обрала модель унітарної держави, у якій панівною мала бути польська культура, мова й католицизм.
Ідея федерації народів (яку колись пропонував Пілсудський) була відкинута — натомість почалася політика полонізації Польщі.
Освітня та культурна асиміляція
Одним із найважливіших інструментів державної політики стала сфера освіти.
У 1924 році ухвалено так званий «Lex Grabski», який фактично знищив систему українських шкіл.
До кінця 1930-х років кількість українських навчальних закладів скоротилася більш ніж удесятеро, а переважна більшість дітей мусила навчатися польською мовою.
Одночасно обмежувалася діяльність українських організацій — «Просвіти», «Рідної школи», молодіжного руху «Пласт».
Греко-католицька церква, що мала великий вплив на національну самосвідомість, зазнавала адміністративного тиску.
Такі дії мали на меті виховати «нового громадянина» — лояльного до Польщі, але позбавленого власної української ідентичності.
Осадництво та соціальна напруга
Після 1921 року польський уряд розпочав програму «осадництва» — переселення польських ветеранів та колоністів на території Західної України.
Вони отримували землю, кредити, пільги, тоді як українські селяни часто втрачали свої наділи або залишалися без підтримки.
До 1939 року в Галичині та на Волині оселилося понад 200 тисяч польських колоністів.
Це створило не лише економічну, але й етнічну напругу, адже осадники символізували державну перевагу «польськості» над місцевим населенням.
Пацифікація 1930 року
Після серії саботажів і підпалів, організованих українськими радикалами, уряд Юзефа Пілсудського у вересні 1930 року розпочав «пацифікацію» — каральну акцію проти українських сіл Галичини.
У результаті операції було:
- побито понад 2 000 селян,
- закрито сотні громадських осередків,
- знищено культурне майно,
- принижено місцеве населення.
Пацифікація мала на меті «заспокоїти край», але насправді породила хвилю глибокої образи.
Саме після цих подій молоде покоління українців дійшло висновку: домовитися з Варшавою неможливо.
Народження радикального руху
На тлі репресій у 1929 році у Відні створено Організацію українських націоналістів (ОУН), яка об’єднала колишніх членів Української військової організації.
Її метою стала боротьба за незалежність усіма методами.
Саме в цьому середовищі сформувався Степан Бандера — студент Політехніки у Львові, який став лідером крайової екзекутиви ОУН у Польщі.
Його діяльність, арешт і суд над ним у Варшаві перетворили Бандеру на символ опору політиці асиміляції.
Причинно-наслідковий зв’язок
Міжвоєнна полонізаційна політика не лише зміцнила польську державу, а й створила передумови для українського радикалізму, який згодом вилився у збройний рух опору.
Волинська трагедія 1943 року — це, зокрема, наслідок багаторічного придушення культурних і громадських прав українців, що породило взаємну недовіру і ненависть.
Для польського суспільства важливо зрозуміти: йдеться не про «виправдання насильства», а про пошук історичної логіки, яка пояснює, як міжвоєнна політика Варшави привела до катастрофи, якої можна було уникнути.
Уроки для сьогодення
Ця історія актуальна й сьогодні — у час, коли Польща й Україна знову стоять поруч перед загрозою зі Сходу.
Копирсання в історичних конфліктах не зміцнює безпеку, а лише підсилює роз’єднання, чим може скористатися Москва.
Історія полонізації показує: спроба створити “однорідну” націю силою завжди закінчується трагедією.
Єдиний шлях уперед — це взаємна повага, співпраця й усвідомлення спільної долі Європи Сходу.
Полонізація 1920–1930-х років — це не лише частина української історії, а й частина польської відповідальності.
Пам’ять про ці події не повинна бути зброєю, але має стати мостом до розуміння, особливо для тих поляків, які сьогодні читають українською, і для українців, які працюють і живуть у Польщі.
Лише чесний діалог між нашими народами здатен перетворити спільне минуле з джерела конфлікту — на джерело сили.
Примітка редакції Polinst
Ця публікація входить до серії аналітичних матеріалів, підготовлених спеціально для польської та української аудиторії, які прагнуть глибше зрозуміти спільну історію Польщі й України.
Мета проєкту — не звинувачення, а осмислення.
Ми аналізуємо ключові історичні процеси ХХ століття, що вплинули на формування сучасних націй, аби показати, що справжнє примирення можливе лише через знання, а не через замовчування.
Сайт Polinst покликаний бути майданчиком для діалогу, де історія розглядається не як зброя, а як спільна пам’ять.
Ми переконані: відкрите обговорення минулого допомагає будувати майбутнє — у мирі, взаємній повазі та європейській солідарності.
