Коли на запитання про українців відповідають згадкою про Волинь, а розмову про злочини нацистської Німеччини згортають поясненням «бо їздимо туди на працю», виникає незручне питання: чим насправді керується така історична пам’ять? Повагою до загиблих, почуттям справедливості чи сьогоднішньою вигодою?
Саме таку суперечність демонструють українські субтитри короткого відео з вуличним опитуванням. Співрозмовники підтверджують, що пам’ятають Волинь. Про те, що німці робили з Польщею, теж пам’ятають. Але говорити про це, за наведеною реплікою, не поспішають: до Німеччини їздять працювати.
Короткий змонтований ролик не дає повного контексту розмови й не представляє думку всього польського суспільства. Проте закладена в ньому логіка заслуговує на обговорення. Вона показує, як легко моральний принцип може отримати економічний виняток.
Минуле залишається тим самим. Змінюється адресат претензій
Історичні події не змінюються залежно від того, де сьогодні вища зарплата. Однак ставлення до нащадків учасників цих подій іноді дивовижно точно підлаштовується під сучасні обставини.
Якщо країна асоціюється з роботою, достатком і можливостями, виникає готовність відокремлювати її нинішніх громадян від злочинів минулого. Людина розуміє: сучасний німець не відповідає особисто за дії нацистського окупанта.
Це справедливий принцип. Проблема починається там, де його застосування закінчується біля іншого кордону.
Адже сучасний українець так само не несе особистої провини за злочин, скоєний до його народження. Якщо в одному випадку ми бачимо конкретну людину, а в іншому – лише її національність і успадкований обвинувальний вирок, йдеться про подвійний стандарт.
За такої логіки пам’ять ніби отримує тариф: одному сусідові минуле нагадують безперервно, а з іншим обирають обережність, бо від нього залежить заробіток.
Про злочини нацистів у Польщі не можна говорити побіжно
Німецька окупація Польщі означала масовий терор, переслідування, примусову працю та знищення людей. На окупованій польській території нацистська Німеччина створила табори смерті. Німецька окупаційна влада організувала Варшавське гетто, де євреїв прирекли на ізоляцію, голод, депортації та смерть. Повстання у гетто 1943 року і Варшавське повстання 1944 року – різні події, кожна зі своєю історією спротиву та жертв.
Пам’ятати про це потрібно незалежно від сучасних торговельних відносин. Але пам’ять не зобов’язує ненавидіти нинішніх німців. Вона зобов’язує знати, хто вчинив злочини, шанувати загиблих і не дозволяти виправдовувати подібне насильство.
Водночас твердження, ніби Польща взагалі мовчить перед Німеччиною про минуле, було б неправдою. Польська влада публічно порушувала питання репарацій і компенсацій, зокрема проводила відповідну міжнародну інформаційну кампанію. Історична відповідальність залишається частиною міждержавного діалогу.
Тому предмет критики тут – конкретна вибіркова логіка. Приписувати її всім полякам означало б повторити ту саму помилку колективного судження, проти якої варто виступати.
Волинь заслуговує на пам’ять, а жертви – на гідність
Масові вбивства польського цивільного населення на Волині не можна применшувати чи виправдовувати. Злочини проти українського цивільного населення також потребують чесного дослідження і вшанування загиблих. Визнання одних жертв не скасовує інших.
Проте між пам’яттю про вбитих і ворожістю до сучасного народу є принципова межа.
Пошук поховань, встановлення імен, робота з архівами, гідне перепоховання та відповідальне обговорення історії служать загиблим і їхнім родинам. Образа на адресу випадкового українця лише через його походження не виконує жодного з цих завдань.
Особливо промовистою є ситуація, коли на запитання про нинішніх українців людина одразу відповідає назвою історичної трагедії. Так жива людина з власними поглядами та вчинками зникає за колективним звинуваченням. Її ще не вислухали, але вже визначили, за що вона має відповідати.
Як політичне середовище керує нашою увагою
Суспільство пам’ятає минуле через родинні розповіді, освіту, пам’ятники, медіа та політичні виступи. У кожному з цих просторів відбувається відбір: які події називати найчастіше, кому співчувати, чиї злочини пояснювати обставинами, а чиї – подавати як незмінну рису цілого народу.
Для політичного використання історії не обов’язково вигадувати події. Достатньо постійно нагадувати про одну правдиву трагедію та відсувати іншу на задній план. Або описувати власне суспільство лише через його страждання, залишаючи поза увагою складні й незручні сторінки.
Тоді людина може знати факти, але застосовувати до них різні моральні правила. Для одних знаходяться слова про примирення і спільне майбутнє. Для інших – вимога нескінченно доводити свою невинуватість.
Економічний інтерес підсилює цю вибірковість. Зручніше підтримувати добрі стосунки з тим, хто забезпечує роботу. Легше висловлювати обурення тому, від кого особисто нічого не залежить. Це можливе пояснення показаної в ролику позиції, хоча одного фрагмента недостатньо, щоб установити всі мотиви його учасників.
Війна робить подвійні стандарти особливо болючими
Для українців така риторика звучить гостро в умовах російської агресії. Людина, яка втратила дім або близьких, може зіткнутися з вимогою відповідати ще й за злочини минулого, до яких не має особистого стосунку.
Сьогоднішня війна не скасовує права поляків пам’ятати Волинь. Так само пам’ять про Волинь не дає морального права принижувати українців чи знецінювати їхні теперішні страждання.
Коли залежність іншої країни від допомоги перетворюють на можливість нав’язувати її громадянам колективну провину, історична суперечка набуває рис тиску. Особливо якщо до сильнішого й економічно вигіднішого партнера застосовують значно делікатніший підхід.
Але й українська відповідь має уникати дзеркального узагальнення. Репліка у відео не перекреслює вчинків поляків, які допомагали українцям, і не доводить лицемірства цілого народу. Послідовність починається з готовності дотримуватися власних принципів навіть у роздратуванні.
Однакове правило для різних сусідів
Польсько-німецьке примирення саме по собі не є проявом забуття або зради жертв. Можливість співпрацювати після страшної війни – важливе досягнення. Йому передують і його підтримують визнання відповідальності, вшанування загиблих та тривалий діалог.
Польсько-українські відносини мають іншу історію й інші невирішені питання. Проте базовий моральний принцип може бути спільним: злочини потрібно називати, жертв – шанувати, відповідальність – встановлювати, а сучасних людей – оцінювати за їхніми власними вчинками.
Фраза «про них не говоримо, бо їздимо туди працювати» викликає обурення саме тому, що пропонує інше правило. За ним межі історичної принциповості визначає особиста вигода.
Гідність загиблих не залежить від теперішнього добробуту їхньої країни. Гідність живих не повинна залежати від того, чи можуть вони запропонувати нам роботу.
Polska publicystka i autorka tekstów społeczno-historycznych. Pisze o pamięci historycznej, Europie Wschodniej, kulturze oraz przemianach społecznych we współczesnej Europie.
