Є моменти, коли дипломатичні формулювання починають розходитися з реальністю.
Протягом останніх років російські ракети та безпілотники неодноразово порушували повітряний простір держав НАТО. Польща, Румунія та інші країни східного флангу Альянсу вже стикалися з подібними інцидентами. Після кожного випадку звучали заяви, висловлювалося обурення, проводилися наради, вручалися дипломатичні ноти.
Але, на мою думку, настав час поставити просте запитання.
Якщо подібні інциденти повторюються знову і знову, чи справді обрана стратегія працює?
Я не вважаю, що проблема полягає у відсутності сучасної техніки. Польща має потужну систему протиповітряної оборони, сучасні засоби спостереження, підтримку союзників і є членом найсильнішого військового союзу у світі.
Саме тому питання для мене звучить інакше.
Якщо російські ракети продовжують проникати у повітряний простір держав НАТО, чому це не стає для Москви неприйнятним ризиком?
Можна довго говорити про процедури, правила застосування зброї, ризик ескалації та політичні консультації. Але звичайний громадянин оцінює ситуацію набагато простіше.
Ракета перетнула державний кордон.
Ракета досягла території країни.
Ракета не була зупинена.
Саме цей результат залишається у пам’яті суспільства.
Я не стверджую, що кожну ціль потрібно збивати за будь-яку ціну. Військові враховують багато факторів, яких не бачить пересічний громадянин. Проте не можна ігнорувати очевидне. Якщо подібні інциденти повторюються, суспільство неминуче починає ставити питання щодо ефективності чинної моделі стримування.
На мою думку, надмірна обережність також має свою ціну.
Будь-яка стратегія працює лише тоді, коли інша сторона розуміє, що після певної межі настануть наслідки. Якщо ж порушення повторюються, а практичний результат майже не змінюється, виникає враження, що сама політика стримування перестає виконувати свою головну функцію.
Можливо, комусь така оцінка здасться занадто різкою.
Але це і є моя авторська позиція.
Безпека держави вимірюється не кількістю пресрелізів і не числом екстрених нарад. Вона вимірюється тим, чи зміг порушник виконати своє завдання.
Якщо зміг, то виникають питання.
І з кожним новим інцидентом їх стає дедалі більше.
Минуле не повинно зруйнувати майбутнє
Є ще одна тема, яка, на мою думку, заслуговує на окрему розмову.
Сьогодні значна частина польського політичного життя знову і знову повертається до історичних суперечок з Україною. Волинська трагедія, взаємні образи, політичні декларації, вимоги нових вибачень та нових оцінок минулого.
Історію необхідно знати.
Її не можна забувати.
Але державна політика повинна дивитися не лише назад, а й уперед.
Сьогодні саме Україна вже кілька років стримує російську армію. Українські військові щодня воюють із противником, який потенційно становить загрозу не лише Україні, а й усій східній Європі.
Саме тому я вважаю стратегічною помилкою перетворювати історичні суперечки на постійний інструмент політичного тиску.
Не можна нескінченно дорікати союзнику минулим і водночас розраховувати на його підтримку у майбутньому.
Політика завжди була прагматичною.
Союзники потрібні не тоді, коли все спокійно.
Союзники потрібні тоді, коли починається справжня криза.
Я дуже сподіваюся, що Польща ніколи не опиниться в ситуації, коли питання її безпеки стане питанням виживання держави.
Але якщо такий день коли-небудь настане, тоді суспільство говоритиме вже не про події вісімдесятирічної давнини.
Тоді головним питанням стане зовсім інше.
Хто сьогодні здатний допомогти захистити Польщу?
І саме тому, на мою думку, сьогодні не варто руйнувати довіру між союзниками через історичні конфлікти, якими охоче користується третя сторона.
Незручне запитання
Останніми роками польські фермери продемонстрували, що здатні ефективно організовувати протести та блокувати українські вантажівки із зерном.
Це була боротьба за їхні економічні інтереси.
Але національна безпека є зовсім іншою сферою.
Зупинити колону зерновозів і захистити країну від масштабної воєнної загрози – це принципово різні речі.
Я дуже не хотів би, щоб Польщі коли-небудь довелося перевіряти, чи достатньо досвіду, набутого на блокуванні українського кордону, для значно серйозніших викликів – наприклад чи вистачить у них досвіда щоб зупинити колонну російської бронетехніки з Калінінградської області якщо що.
Саме тому, на мою думку, Варшаві варто значно більше інвестувати у довіру між союзниками, ніж у нескінченне повернення до історичних конфліктів.
Минуле потрібно пам’ятати.
Але майбутнє потрібно захищати.
Іноді саме здатність відрізнити одне від іншого визначає, чи буде в держави майбутнє взагалі.
Polska publicystka i autorka tekstów społeczno-historycznych. Pisze o pamięci historycznej, Europie Wschodniej, kulturze oraz przemianach społecznych we współczesnej Europie.
